Загальна характеристика ряду Хижі (Carnivora), родини Куницеві (Mustelidae) і родини Котячі (Felidae)

Хижі (Carnivora) (від лат. carо − мʼясо, vorаre − пожирати) − досить різноманітний ряд плацентарних ссавців, що включає понад 260 видів. В той час як деякі, наприклад велика панда, майже винятково травоїдні (хоча й можуть іноді їсти рибу, яйця і комах), майже всі інші їдять мʼясо як їх основний компонент дієти: деякі, як кішка, майже винятково, інші, як ведмідь і лисиця, більш всеїдні. Члени ряду хижих мають характерну форму черепа та характерні ікла та хижі зуби.

До ряду Хижі належать тварини, які живляться переважно тваринною їжею. Вони мають добре розвинені ікла, один кутній зуб з кожного боку щелепи перетворюється на так званий хижий. Він великий за розмірами, з гострим ріжучим краєм: за його допомогою тварини подрібнюють кістки, перерізають сухожилки тощо. Довжина тіла хижих від 12-30 см (маса тіла ласки від 40 до 100 г) до 3 м (маса тіла білого ведмедя сягає 1 т). Головний мозок добре розвинений і досить обʼємний: кора півкуль утворює борозни і звивини; це зумовлює складні форми поведінки.

Відомо близько 240 видів тварин з ряду Хижі (в Україні - 17). Вони поширені на всіх континентах, за винятком Антарктиди (до Австралії хижі потрапили після її колонізації). Більшість хижих веде наземний спосіб життя.

Розрізняють сім родин наземних хижих тварин: вовчі, або псові, ведмежі, котячі, єнотові, куницеві, віверові, гієнові. Згідно з деякими класифікаціями хижих ділять на дві великі групи − сухопутних хижих, що живуть на суші, і тварин групи ластоногі, що мешкають у воді. Ластоногі хижі діляться на три родини: моржеві, тюленячі та вухаті тюлені. Розглянемо дві родини, а саме родину  Куницеві (Mustelidae) і родину Котячі (Felidae).

Родина Куницеві – Mustelidae

Куницеві, куничні, кунячі або тхореві (Mustelidae) − родина ссавців ряду хижих. Є однією з найбільш багатих видами родин ссавців. Куницеві сформувалися приблизно 40 мільйонів років тому і їх розміри для хижаків досить малі. До куницевих відносяться куниці, норки, видри, борсуки, тхори та подібні тварини. Куницеві вміють добре пристосовуватися до різних умов, тому представлені у всіх частинах Землі.

По числу видів і родів родина куницевих − найчисленніша і ряді хижих. У ній налічується біля 56 видів, які обʼєднуються в 21-22 роди і 2 або 4 підродини. Види, що обʼєднуються в родину куницевих, вельми сильно розрізняються будовою тіла, способом життя і адаптивним пристосуванням до місця існування. До родини входять дрібні (найменші в ряді) або середні хижаки. Довжина тіла від 11 (мала ласка) до 150 см (калан), маса від 25 г до 45 кг. Самці в середньому на 25 % більші за самок. 

Камʼяна куниця, или білодушка − Martes foina

Хижий ссавець з родини куницевих (Mustelidae). Є найбільш поширеною куницею в Європі і єдиним видом куниць, що не боїться мешкати поблизу людських селищ.

Будова тіла камʼяної куниці звичайна для свого роду, з довгастим струнким тулубом і відносно короткими кінцівками. Хвіст досить довгий і пухнастий. Від лісової куниці вона відрізняється формою і забарвленням шийної плями. У камʼяної куниці воно біле і роздвоєне, а також може тягнутися до передніх лап, тоді як у лісової куниці воно жовтувате і округле. Ці тварини досягають довжини тіла від 40 до 55 см, а довжина хвоста складає від 22 до 30 см. Вага камʼяної куниці коливається в межах від 1,1 до 2,3 кг.

Камʼяна куниця населяє велику частину Євразії. Її ареал розповсюдження тягнеться від Піренейского півострова до Монголії і Гімалаїв. Спеціально для полювання на хутро, інтродукована популяція існує і в американскому штаті Вісконсін. Це єдиний представник роду, що не мешкає виключно в лісовій місцевості. Камʼяна куниця віддає перевагу відкритій місцевості з чагарниками і окремими деревами, часто камʼянистому ландшафту, що дав їй її назву. Камʼяні куниці є всеїдними тваринними, проте споживають перш за все мʼясо. Вони полюють на дрібних ссавців (наприклад, гризунів або кроликів), птахів (також споживають їх яйця), жаб, комах та інших дрібних тварин. Влітку важливу частину їх раціону складає рослинна їжа, перш за все ягоди і фрукти. Середня тривалість життя в дикій природі складає три роки, найбільш успішні особини доживають до десяти років. У неволі камʼяні куниці стають набагато старшими і доживають до 18 років.

Куниця лісова − Martes martes Linnaeus

Один із найбільш типових представників роду куниць, так само як і родини куницевих в цілому. Кінцівки дещо довші, ніж у подібного за розмірами земляного мешканця тхора, ступні взимку мають багато пуху. Кігті дуже гострі, вигнуті, це власне повʼязано із властивим способом життя на дереві. Голова невелика, із загостреною мордочкою, вуха з округлими вершинами. Волосяний покрив дещо грубіший. Загальний тон кольору зимового хутра рудовато-каштановий із сіруватим вкрапленням. Черево має такий же колір як і спина, лапи і кінець хвоста темніші. 

Всіма рисами своєї морфології й екології лісова куниця тісно повʼязана з лісом − навіть більше, аніж інші її родичі. Цей звір зустрічається в різних за типом лісах, але віддає перевагу тим, де більше ялини і близьких до неї хвойних порід. Однак, з великим задоволенням заселяє ця куниця і рівнини, і гірські ліси. Та все ж, в горах найчастіше вона зустрічається в долинах рік і джерел.

Норка європейська − Mustela lutreola Linnaeus

Європейський представник родини куницевих (Mustelidae), поширений на території Іспанії, Франції, Румунії, України, Росії. Колись вид був поширений по всій Європі, але зараз зник на більшій частині свого ареалу. Місця перебування: береги невеликих заплавних озер, річок, гірських потоків з добре розвинутою прибережною рослинністю.

В Україні налічується близько 1200 особин, найбільше − на Закарпатті і Передкарпатті – 600. Веде осілий спосіб життя; лише нестача їжі, замерзання або висихання водойм змушують тварин до міграції. Активна переважно у сутінках та вночі, за хмарної погоди − вдень. Для житла використовує прикореневі порожнини, старі нори водяних тварин, дупла дерев тощо. Добре плаває. Живиться рибою, жабами, раками, водяними комахами, молюсками, дрібними ссавцями, іноді птахами. Самка раз на рік (квітень - травень) після 40-43-денної вагітності народжує до 7 малят (частіше 3-4). Статевозрілою стає в 9-11-місячному віці. Цінний хутровий звір. Розмножується добре. Розводять на звірофермах.

Видра річкова − Lutra lutra

Європейська річкова видра або видра звичайна відноситься до виду хижих ссавців із родини куницевих. Видри ведуть напівводний спосіб життя. Вони мешкають в прісних водоймах, озерах і річках. 

Видри є досить великими тваринами (довжина її тіла 55-95 см, а вага доходить до 10 кг.). Тулуб її сильно витягнутий, він тонкій і дуже гнучкий. Річкова видра має довгий (близько половини довжини тіла) хвіст і короткі лапи. Її пальці з’єднуються плавальними перетинками. Хутро блискуче, щільно прилягає до тіла. Влітку хутро видри тільки трохи коротше і рідше, ніж взимку. 

Європейська річкова прісноводна видра зустрічається на великих просторах, що охоплюють майже всю Європу (крім Швейцарії та Нідерландів), Азію і Північну Африку. 

Всі видри ведуть напівводний спосіб життя, вони прекрасно пірнають, плавають і добувають собі їжу у воді. Живуть ці тварини переважно в лісових річках, які багаті рибою, рідше селяться по берегах озер і ставків. 

Борсук європейський, або лісовий − Meles meles

Борсук європейський, або лісовий (Meles meles) − вид класу Ссавці (Mammalia) ряду Хижі (Carnivora) родини Куницеві (Mustelidae). Тварини цього виду ведуть наземний спосіб життя, риють підземні сховища − нори − складної будови. Активні переважно в темний час доби. Мають широкий спектр живлення. У північній частині ареалу впадають у зимовий сон. 

Тіло міцне, товсте, клиноподібне, вкрите грубим, розпушеним, звисаючим, переважно остьовим хутром та обрідним, мʼяким і пухнастим підшерстям. Гола на кінці морда загострена, очі малі. Вуха короткі, округлі. Шия товста, конусоподібна. Хвіст короткий. Ноги присадкуваті, масивні, ступні широкі, стопохідні, пальці масивні з довгими кігтями. 

Довжина тіла самців становить 62-90 см, хвоста − 12-20 см, ступні − 9-13 см. самиці дещо менші. Маса тварин значно коливається впродовж року. Влітку самці важать 7-13 кг, восени їхня вага може сягати 20 кг.

Хутро полово-сіре з домішкою темного на спині та половим відтінком на боках. Навколо рота й спереду морда біла. Така ж широка біла смуга проходить зверху голови до потилиці й шиї. 

Борсук європейський поширений в усій Європі, на схід до р. Волга, в Малій та Передній Азії, на Кавказі, півночі Ірану та Афганістану, півдні Середньої Азії.

Ласиця або ласка мала − Mustela nivalis

Ласиця або ласка мала (Mustela nivalis) − ссавець родини Куницевих (Mustelidae), найменший представник роду Мустелових (Mustela), найменша форма надвиду «ласиць» (Mustela nivalis s. lato).

Переносить широкий діапазон середовищ існування, включаючи ліси, сільськогосподарські угіддя, травʼяні поля і луки, прибережні ліси, полезахисні смуги, альпійські луки і ліси, чагарники, степи і напівпустелі, прерії і прибережні дюни. Вид зустрічається від рівня моря до, принаймні, 3860 м. 

Ласка мала має довге струнке тіло і короткі кінцівки, довгу шию і плоску вузьку голову, великі чорні очі і досить великі округлі вуха. Літній волосяний покрив близько 10 мм в довжину і в цілому шоколадно-коричневий на спинні. Білий низ часто має коричневі плями або клапті. Лінія переходу між верхнім, коричневим і нижнім білим кольорами рівна в більшості форм і нерівна в деяких європейських і американських форм. Зимовий волосяний покрив становить близько 15-16 мм в довжину і абсолютно білий в північних популяцій, але залишається коричневим у південних популяцій. На кожній лапі 5 пальців. Пальці закінчуються гострими невтяжними вигнутими пазурами; підошви, за винятком подушечок вкриті волоссям. 

Тхір лісовий − Mustela putorius

Тхір лісовий, тхір звичайний або тхір темний (Mustela putorius) − ссавець ряду Хижих, що представляє рід Mustela з родини куницевих. Цінний хутровий звір. Тхір чорний − типовий звір широколистяних лісів Полісся і Лісостепу, частий мешканець сільських садиб та курників. З 2009 року в Україні під охороною: внесений до Червоної книги України (категорія «неоцінений».

Довжина тіла 29-48 см, хвоста − 11,5-18,7 см, маса − 0,6-1,9 кг. Тіло витягнуте, відносно масивне, ноги короткі. Морда витягнута, з широкими заокругленими вухами. Хвіст пухнастий, відносно короткий, лише трохи виступає за кінці витягнутих назад задніх лап.  Хутро пухнасте, з рідким остьовим волоссям, довгим на задній частині спини і поступово коротшим до переду. Загальний відтінок забарвлення темно- або чорно-бурий, зумовлений різною інтенсивністю темного кольору остьового волосся. Найтемніші боки шиї, горло, груди, передні і задні кінцівки. Нижня ділянка тіла темно-бура. Морда і кінчики вух сірувато-білі. Між очима темна поперечна пляма у вигляді маски. Хвіст по всій довжині темно-бурий або чорний. Улітку хутро коротше, рідше і темніше. 

Веде переважно нічний спосіб життя, особливо активний у місячні ночі. На полюванні переміщується великими стрибками, обстежуючи різні схованки. За одну ніч долає 5-10 км. Може лазити по деревах, добре плаває. При переслідуванні вводить в дію пахучі залози, виділення яких мають неприємний запах. Знищуючи багато польових і лісових шкідників, корисний у сільському і лісовому господарстві. В той же час тхір чорний − кровожерний хижак, який може завдавати значних збитків у господарстві людини, знищуючи корисних птахів, спустошуючи курники.

Соболь − Martes zibellina

Соболь (Martes zibellinа) − ссавець з роду куниця (Martes) родини куницевих (Mustelidae), типовий мешканець тайги. 

Довжина тіла 34-52 см, вага 1,8 кг; тіло струнке, гнучке, хвіст (довжина 11-19 см) пухнастий, кінцівки досить короткі й товсті. Хутро від жовтобурого до чорнобурого, дуже густе, довге, шовковисте. Хутро у різних підвидів суттєво розрізняється за забарвленням і мʼякістю. Найвідомішим і найкоштовнішим є хутро баргузинського соболя. 

Сучасне поширення повʼязане з лісами на схід від Печори до Тихого океану. У минулому соболь був поширений значно далі на захід, зокрема й в Україні у північній частині лісової смуги (Сокур, 1961). У місцях перекривання ареалу з куною лісовою (Martes zibellina), зокрема на Уралі, часто зустрічаються гібриди, які мають назву «кідус» або «тумак».

Цінний мисливський звір від часів Русі до сьогодення. Також соболя розводять на звірофермах, у тому числі й в Україні.

Родина Котячі (Felidae)

Котові або котячі (Felidae) − родина ссавців ряду хижих (Carnivora). Це найбільш спеціалізовані серед хижих тварини, пристосовані до добування тваринної їжі шляхом підкрадання, підстерігання, рідше переслідуванням.  Розміри широко варіюють: від 34 см і маси 1,5 кг (чорнонога кішка) до 3,8 м і понад 275 кг (тигр). Кінцівки пальцеходячі, передні − 5-палі, задні, − 4-палі. У всіх видів, окрім гепарда і суматранської кішки, кігті втяжні. Зубів менше, ніж у решти хижих, (28-30), тому морда коротка, а голова виглядає округлою. Зубна система різко вираженого мʼясоїдного типу. Язик покритий дрібними, загостреними роговими сосочками, які допомагають котячим вишкрябувати мʼясо з кісток і чистити хутро. Хвіст у більшості видів довгий. Забарвлення від сіруватого до рудувато-бурого, як правило зі смугами, плямами, крапками або розетками. Волосяний покрив низький, більш пухнастий у північних і високогірних видів. З органів чуття краще розвинені слух і зір; нюх слабий. Кішки здатні чути дуже високі звуки − частотою до 50 000 Гц, (людина до 20 000 Гц). 

Спосіб життя котячих переважно сутінковий, присутінковий і нічний. Живуть вони поодинці або сімʼями, леви утворюють прайди. Дрібні види розмножуються щорічно або частіше, наприклад домашня кішка; великі − раз на 2-3 роки. Дитинчат у дрібних видів до 5-6, у великих до 2-4. Дитинчата народжуються сліпими і безпорадними. Виховує дитинчат мати, батько піклується про них тільки в окремих випадках. Тривалість життя до 30 років.

Тигр амурський − Panthera tigris altaica

Тигр амурський (Panthera tigris altaica) − підвид виду тигр роду пантера (Panthera), один з найрідкісніших підвидів тигра (Panthera tigris). Також є найпівнічнішим тигром та занесений до Червоної Книги РФ та Китаю. Він є найбільшим з підрізновидів тигра. Інші назви: тигр сибірський, східно-сибірський, уссурійський, маньчжурський, північно-китайський.

Ареал проживання тигра зосереджений на південному сході Росії, по берегах річок Амур і Уссурі в Хабаровському і Приморському краях; всього в Росії на 1996 рік налічувалося близько 415-476 особин. Близько 10% (40-50 особин) популяції амурського тигра мешкає в Китаї (Маньчжурія). Деяке населення називало тигра «Амба» (великий), щоб не накликати біду. У зоопарках світу на 20 лютого 2007 року містилося 450 особин.

Висота тигрів чоловічої статі 107-110 см. Довжина самців без хвоста 190-230 см. Сам хвіст має 1 м. Тобто, від голови до хвоста Амурський тигр має 290-335 см. Найдовший самець Сибірського тигра мав 350 см. Вага до 318 кг. Найбільший зареєстрований амурський тигр важив 384 кілограми.Самиці набагато менші. Довжина самиць від голови до хвоста 180-225 см. Важать 100-167 кг, інколи вага досягає і до 180 кг.

Окрім розміру Амурський тигр також відрізняється густим та товстим шаром хутра навколо шиї. Їхня голова також більша ніж у інших тигрів. Мають пухнасте хутро. Взимку воно досягає 6 см в довжину, на один квадратний сантиметр тигр має 3000 волосинок. Лапи мають додаткове хутро, щоб забезпечити ізоляцію від снігу. Також вони мають менше смуг. Забарвлення може бути золотавим або помаранчевим. Зустрічаються альбіноси (білий з чорними смугами і блакитними очима).

Африканський леопард − Panthera pardus pardus

Пантера плямиста африканська, або Пардус африканський (Panthera pardus pardus) − найвідоміший підвид пантери плямистої (пардуса), також це найпопулярніший підвид. Цей підвид пантери нерідко називають «африканський леопард».

Колір африканського пардуса змінюється по всій Африці. Залежно від місцеположення і місця існування, колір може змінитися від червонувато-коричневого до жовтого. Леопарди покриті плями, які є унікальними для кожної особини. Самці більші за самок.

У пардуса велике меню: від комах до великих ссавців. Можуть їсти і плазунів, і гризунів. Дуже сильні, можуть затягувати свою здобич на дерево. Нічні тварини, але, якщо голодні, можуть полювати і при сонячному світлі. Через недостатність ресурсів вони можуть полювати на худобу фермерів, через що люди починають полювати на них самі. Можуть довго переслідувати здобич, вбивають способом задухи. Прижимають жертву до землі і занурюють свої могутні зуби в горло тварини. За їжу не борються, якщо прийде інший хижак, то відступають. Деяку кількість води отримають з їжі, але, звичайно, повинні пити воду.

Африканський пардус живе по всій Африці, від гористих лісів, до савани. Більш за все люблять жити в тропічних лісах, до того ж там їм безпечно від головного ворога − людини. Найнебезпечніше місце для них − в напівпустелях.

Гепард, або пардус − Acinonyx jubatus

Гепард, або пардус (Acinonyx jubatus) − ссавець родини котових; найшвидший представник класу, здатний розвивати швидкість до 112 км/год. Гепарди єдині з великих кішок, які можуть муркотіти. Приручених гепардів у минулому часто використовували для полювання на антилоп. 

Помітно відрізняється від інших представників родини котових. Тіло струнке і здається навіть крихким, але насправді гепарди мають розвинені мʼязи і практично не мають жирових відкладень. У гепарда невелика голова, високо розташовані очі і маленькі заокруглені вуха. Забарвлення піщано-жовте, з розкиданими по всьому тілу дрібними чорними плямами, а з боків писка − тонкі чорні смуги. Гепарди, на відміну від більшості інших котових, не можуть втягувати й випускати кігті. Маса дорослого гепарда становить 40-65 кг, довжина тіла − від 115 до 140 см, досить масивний хвіст має довжину до 80 см. 

Гепарди мешкають у Африці, а також у Індії, Передній та Середній Азії. Через свій спосіб полювання, вони надають перевагу відкритим просторам: савани, напівпустелі тощо. В Африці гепард − найслабкіший з великих хижаків. Гієни, леопарди, леви, орли можуть відбирати здобич у гепардів і вбивати їх дитинчат.

Кіт лісовий − Felis silvestris

Кіт лісовий (Felis silvestris) − вид хижих ссавців з роду Кіт (рід) (Felis) родини Котових (Felidae). В Україні рідкісний ссавець, що підлягає охороні. Загалом подібний до свійського кота, але відрізняється дещо більшими розмірами (довжина тіла до 90 см) і відносно коротким притупленим хвостом, покільцьованим кількома (частіше 3-4) темними смугами. Кінчик хвоста чорний. Підошви лап чорні. Очі блакитні або сірі. Череп крупний, довжиною 90-110 мм, звичайно без носового прогину. 

Сучасний ареал займає лісові області Середньої та Південної Європи, Малої Азії та Кавказу. Україна є східним кордоном номінативної форми лісового кота. Кіт лісовий поширений в Українських Карпатах, на Закарпатті (Виноградівський, Берегівський, Воловецький, Тячівський, Перечинський райони). Невелика популяція кота лісового виявлена в Чернівецькій області (Сторожинецький, Глибоцький райони), на Волині, та в Одеській області. Веде прихований спосіб життя. Селиться поодинці. Активний у сутінках та вночі. Теплолюбна тварина. Водиться в місцях, що добре прогріваються сонцем, з густим травостоєм, старими дуплистими деревами, в чагарнику. Виводкові лігва влаштовує в дуплах дерев, розколинах скель, під купами сушняку і колод, у норах борсука та лисиць, зрідка − на горищах лісових будинків, в очеретяних заростях. 

Живиться переважно мишовидними гризунами, рідше птахами, плазунами, у крайніх випадках − трупами тварин. 

Вороги і конкуренти − рись, лисиця звичайна, вовк, куницеві, бродячі собаки, великі хижі птахи. Значної шкоди чистоті виду завдають бродячі коти, які, паруючись з дикими, дають гібриди.

Рись звичайна, або євразійська −Lynx lynx

Рись звичайна, або євразійська (Lynx lynx ) − ссавець з роду рись (Lynx), що відноситься до ряду хижих (Carnivora) родини котових (лат. Felidae).

Довжина тіла самців у дорослому стані сягає від 76 до 110 см, а самок на декілька (3-6) см коротша. Хвіст − 10-31 см, висота у плечах 60-65 см. Вага дорослих звірів найчастіше дорівнює 16-20 кілограмам, інколи до 32 кг. 

Рись має карі очі, китиці на вухах, короткий хвіст, великі гострі пазурі, та сильні задні лапи. Всі лапи зимою вкриті великим хутром. Жодний інший представник родини котячих не пристосований до снігу так добре, як рись. Рись в Україні зустрічається досить рідко: в Карпатах та на Поліссі. За недостатньо підтвердженими даними зустрічається в зоні відчуження Чорнобильської АЕС. Зустрічається також в гірських лісах Карпат, на Балканах, на Скандинавському півострові, в Польських Татрах, де-не-де в Іспанії, де вона живе і сьогодні, а також в Росії у Сибіру, де вона і тепер усе ще є досить звичайним звіром. Вона широко заселяє ліси від Прибалтики до Тихого океану і майже від Полярного кола до Кавказу, Алтаю, Саян й Сіхоте-Аліня, та в північній Америці. 

Існує безліч варіантів забарвлення рисі, залежних від географічного району − від рудувато-бурого до палево-димчастого, з більш-менш вираженою плямистістю на спині, боках і лапах. На череві волосся особливо довге і мʼяке, але не густе і майже завжди чисто білі з рідкісним крапом. Південні форми зазвичай рудіші, шерсть у них коротша, а лапи дрібніші.

Слід рисі типово котячий, без відбитків кігтів. Задню лапу при кроці вона ставить в слід передньої. Якщо йдуть декілька рисей, то задні ступають точно в слід передніх. Рись віддає перевагу глухим темнохвойним лісам, тайзі, хоча зустрічається в різноманітних насадженнях, включаючи гірські ліси; іноді заходить в лісостеп і лісотундру. Вона відмінно лазить по деревах і скелях, добре плаває.

При великій кількості їжі рись живе осіло, при недоліку − кочує. У добу вона здатна проходити до 30 кілометрів. 

Клас Павукоподібні (Arachnida): загальна характеристика

Павукоподібні, або арахніди (Arachnida), клас типу членистоногих, який включає павуків, кліщів, скорпіонів, косариків, сольпуг та деякі дрібніші групи. Клас Павукоподібні на сьогоднішній день налічує більш ніж 35 тисяч різних видів. Мешкають в навколишньому середовищі вони практично повсюдно. Серед них є абсолютно нешкідливі для людини представники павукоподібних. Але існують і отруйні, і навіть такі, які паразитують на тілі людини, паралельно переносячи різні інфекційні захворювання.

Типовим представником класу павукоподібних є павук-хрестовик, на прикладі якого розглянемо характеристику даного класу.

Зовнішння будова. Тіло павука різко поділене на головогруди і черевце (заокруглене у самок і більш видовжене у самців). Характерною особливістю павука-хрестовика, як і інших представників класу, є те, що головогруди і черевце не розчленовані і зʼєднані вузьким коротким стебельцем. Черевце значно більше за головогруди.

Зовні тіло павука вкрите хітинізованою кутикулою, під якою знаходиться гіподерма клітинної будови, її похідні − павутинні і отруйні залози. Отруйні залози павука-хрестовика розташовані в основі верхніх щелеп.

Характерною рисою павукоподібних є наявність шести пар кінцівок. Із них дві перші пари − верхні щелепи і ногощупальця − пристосовані до захоплення і подрібнення їжі. Решта (чотири пари) виконують функції пересування − це ходильні ноги.

Під час ембріонального розвитку на черевці закладається велика кількість кінцівок, але потім вони перетворюються на павутинні бородавки, в яких знаходяться протоки павутинних залоз. Із залоз виділяється напіврідка рідина, яка твердне на повітрі, утворюючи павутинні нитки, із яких павук будує ловильну сітку. Якщо до сітки потрапляє комаха, павук кидається до неї з своєї засідки (до неї протягнута сигнальна нитка), встромляє в її тіло кігтики з отрутою і вбиває жертву.

Після цього павук обплутує комаху павутиною і на деякий час залишає її. Сік отруйних залоз не тільки вбиває комах, а й діє як травний сік. Приблизно через годину павук повертається до своєї здобичі і висмоктує з неї напіврідку, частково перетравлену їжу. Від вбитої комахи залишається тільки порожній хітиновий покрив.

Травна система. У звʼязку з цим травна система павука складно диференційована (рот, глотка, стравохід, смоктальний шлунок, кишка із сліпими виростами, слинні залози, печінка). У павука є практично всі форми травлення: поза організмом (під впливом соку отруйних залоз), порожнинне, або позаклітинне (в порожнині травного апарату під дією його травних соків), і внутрішньоклітинне (після всмоктування їжі в клітину). Павуки − ненажерливі хижаки, але можуть тривалий час голодувати.

Дихальна система. Дихальна система у павука-хрестовика представлена легеневими мішками і трахеями. Легеневі мішки і трахеї відкриваються назовні особливими отворами на боках члеників. У легеневих мішках є багато листкоподібних складок, в яких проходять кровоносні капіляри. Трахеї представляють собою систему розгалужених трубочок, які підходять безпосередньо до багатьох органів (особливо у павукоподібних, що не мають легеневих мішків), де і відбувається тканинний газообмін.

Кровоносна система. Кровоносна система складається із серця, яке знаходиться на спинній частині черевця, і судини, по якій кров рухається від серця до передньої частини тіла. Оскільки кровоносна система незамкнена, то в серце кров повертається із змішаної порожнини тіла (міксоцелю), де вона омиває легеневі мішки і трахеї, збагачуючись на кисень.

Видільна система. Видільна система павука-хрестовика складається з кількох пар трубочок (мальпігієві судини), що розташовані в порожнині тіла. Із них продукти життєдіяльності надходять у задній відділ кишки.

Нервова система. Нервова система характеризується злиттям нервових вузлів. У павуків весь нервовий ланцюг зливається в один головогрудний ганглій. Орган дотику − волоски, які вкривають кінцівки. Орган зору − чотири пари простих очей.

Розмноження. Усі павукоподібні роздільностатеві. Самка павука-хрестовика відкладає восени яйця в сплетений із шовковистої павутини кокон, який ховає в затишних місцях (під корою пеньків, під камінням і т. п.). До зими самка гине, а з яєць, що перезимували в теплому коконі, весною виходять павучки. Деякі павуки проявляють турботу про потомство: відкладаючи яйця в кокон, носять його з собою. А самка тарантула носить свою молодь на спині.

Клас Земноводні (Amphibia). Загальна характеристика класу

Земноводні або амфібії (Amphibia) − найменший за кількістю видів (близько 6 тисяч) клас наземних хребетних. Земноводні виникли біля 350 млн. років тому і ведуть своє походження від кистеперих риб, а самі земноводні стали попередниками плазунів. Відомий вчений Ж. Сен-Ілер казав, що кожний, хто бажає переконатися в правдивості ідеї еволюції, може сам кожну весну бачити диво – вихід хребтових на суходіл. Цим дивом він вважав перетворення пуголовка на дорослу тварину. 

Земноводні (амфібії) − це клас хребетних холоднокровних чотириногих тварин, які в дорослому стані живуть на суші, але їх розмноження та розвиток здійснюється у водному середовищі. Ці тварини є найбільш примітивними наземними хребетними і займають проміжну сходинку між наземними та водними формами хребетних.

Клас земноводні ділиться на три відділи: безногі земноводні (одна родина черв’яг), хвостаті земноводні (тритони, саламандри) та безхвості земноводні (жаби). Ці ряди включають близько 30 родин і приблизно 4000 видів. Найбільш примітивну будову мають представники ряду хвостатих цього класу, інші два ряда стоять вище їх по розвитку.

В процесі еволюції у земноводних сталися такі зміни: поява кінцівки з п’ятьма пальцями, удосконалення серцево-судинної системи (два кола кровообігу, трикамерне серце), розвиток легенів, формування середнього вуха.

Основна більшість земноводних мешкають у місцевостях з підвищеною вологістю, чергуючи перебування у воді та на суші, але зустрічаються види, які живуть тільки на деревах. У звʼязку з тим, що земноводні не пристосовані належним чином до проживання в наземному середовищі (інтенсивність обміну речовин невелика), їхній спосіб життя цілком залежить від змін умов навколишнього простору. Температура тіла повністю залежить від температури зовнішнього середовища. Так, земноводні занурюються в сплячку при несприятливих для їхньої життєдіяльності умовах (похолодання, посушлива погода, тощо). Навіть при добових коливаннях температури ці тварини змінюють свою активність. Вони активні при теплій погоді, при зниженні температури до +7-8 градусів земноводні впадають в заціпеніння, а при невеликих морозах − гинуть.

Зовнішння і внутрішння будова земневодних

Зовнішння будова. Тіло земноводних складається з тулуба, голови, передніх і задніх кінцівок. Межа між тілом і тулубом не дуже чітка, шия практично відсутня. Тіло жаби ненабагато більше голови. Особливості зовнішньої будови жаби в тому, що вона не має хвоста і у неї практично відсутнє шия. Голова велика. Очі великі і трохи витрішкуваті. Їх закривають прозорі повіки, які запобігають пересихання, засмічення і пошкодження. Нижче очей розташовуються ніздрі. Очі і ніздрі знаходяться у верхній частині голови і під час плавання знаходяться над водою. Це дозволяє земноводному дихати повітрям і контролювати те, що відбувається над водою. На верхній щелепі є ряд маленьких зубів. Вух як таких у жаб немає, але позаду кожного ока є невеликий гурток, захищений шкірою. Це барабанна перетинка.

Шкіра земноводних, або амфібій, утворена багатошаровим епідермісом і коріум (власне шкірою). У шкірі дорослих амфібій знаходяться численні шкірні залози, які постійно виділяють слиз, тому вона завжди волога. Крім слизових залоз є ще й отруйні, секрет яких представляє собою засіб хімічного захисту та має бактериоцидні властивості. Оскільки амфібії мають шкірне дихання, для якого також необхідна волога поверхня, в шкірі розташовується велика кількість кровоносних капілярів.

Скелет земноводних складається з осьового скелета (хребта), скелета голови (черепа), скелета парних кінцівок і їх поясів. Хребет утворений окремими хребцями, тіла яких практично повністю витісняють хорду. Хребет ділиться на чотири відділи: шийний, тулубовий, крижовий і хвостовий. Шийний хребець один, він рухомо причленяется до потиличного відділу черепа, тому земноводні можуть здійснювати нескладні рухи головою у вертикальній площині. До хребта хвостатих амфібій прикріплюються ребра. У безхвостих земноводних ребер немає. Крижовий відділ утворений одним хребцем. Він має великі бічні відростки, до яких приєднується тазовий пояс. У безхвостих амфібій, на відміну від хвостатих, хребці хвостового відділу зливаються в одну кістку – уростиль. Череп амфібій широкий і плоский, містить багато хрящових елементів. Великі отвори очниць розташовуються на верхній стороні черепа.

Переходу до перебування на суші сприяло виникнення пʼятипалой кінцівки типу важеля. Вона дозволяє тваринам долати силу тяжіння і забезпечує їх пересування по твердій поверхні. Скелет кінцівки складають кістки пояса кінцівки і скелет вільної кінцівки. Плечовий пояс (пояс передніх кінцівок) утворений парними лопатками, двома ключицями і двома воронячими кістками (коракоїда), з’єднаними з грудиною. Скелет вільної передньої кінцівки складається з плеча, передпліччя і кисті. Плече утворено плечовоїю кісткою, передпліччя – променевою та ліктьовою кістками, кисть – кістками зап’ястя, п’ястка і фаланг чотирьох пальців. До складу вільної задньої кінцівки входять стегно (стегнова кістка), гомілка (велика і мала гомілкова кістки) і стопа, що складається з передплесно, плесна і фаланг п’яти пальців. У безхвостих амфібій кістки передпліччя (променева і ліктьова), а також кістки гомілки (велика і мала гомілкові) зливаються, а всі кістки задньої кінцівки сильно подовжені. Така будова дозволяє тваринам пересуватися стрибками. Тазовий пояс (пояс задніх кінцівок) складається з парних клубових, сідничних і лобкових кісток, які зрослися між собою. Він міцно прикріплений до крижового хребця за допомогою клубових кісток.

Мускулатура амфібій ділиться на мускулатуру голови, тулуба і кінцівок. Тулубова мускулатура чітко сегментована. Спеціалізовані м’язи забезпечують складні рухи передніх і особливо задніх, кінцівок. На голові знаходяться м’язи, які піднімають і опускають нижню щелепу.

Травна система. Всі земноводні за типом харчування – хижаки. Рот відкривається в ротоглоткову порожнину, на дні якої знаходиться язик. У жаб він прикріплений до нижньої щелепи своїм переднім кінцем. При лові комах задній кінець язика викидається з рота і прилипла до нього комаха направляється в ротоглоткову порожнину. На щелепах є зуби; у жаб вони розташовані тільки на верхній щелепі. Зуби служать для утримання здобичі. У ротоглоткову порожнину відкриваються протоки слинних залоз, секрет яких не містить травних ферментів і служить виключно для змочування їжі. З ротоглоткової порожнині їжа по стравоходу надходить у шлунок, потім – в дванадцятипалу кишку (передній відділ тонкого кишечника). Тонкий кишечник переходить в товстий і закінчується прямою кишкою, що відкривається в клоаку. До травної системи належать також печінка з жовчним міхуром і підшлункова залоза. Їх протоки відкриваються в дванадцятипалу кишку.

Система дихання. Для дихання в повітряному середовищі земноводним служать легені. Також в газообміні беруть участь вся поверхня шкіри і слизовий епітелій ротоглоткової порожнини. Личинки земноводних, які мешкають у воді, дихають зовнішніми зябрами. Легені амфібій мають вигляд тонкостінних мішків, обплетених густою мережею кровоносних судин. Кожна легеня відкривається самостійним отвором в ротоглоткову порожнину, оскільки трахеї у земноводних немає. Повітря надходить в ротоглоткову порожнину через ніздрі, що мають спеціальні клапани. При відкритих клапанах дно порожнини опускається, і повітря засмоктується в порожнину. При підніманні дна порожнини та закриванні ніздрів клапанами повітря проштовхується в легені.

Таким чином, повітря нагнітається в легені за рахунок зміни обсягу ротоглоткової порожнини. Площа поверхні легенів земноводних в півтора рази менше площі поверхні їх шкіри, приймаючої у цих тварин активну участь в диханні. У жаб, пристосованих до перебування у більш посушливої середовищі, шкіра ороговіла і дихання здійснюється переважно легенями.

Кровоносна система. Кровоносна система земноводних має два кола кровообігу: великий і малий. Поява малого кола пов’язано з придбанням ними легеневого дихання. Серце у амфібій трикамерне, складається з двох передсердь і одного шлуночка. Велике коло кровообігу починається двома дугами аорти, які відходять від артеріального конуса. На спинному боці тіла дуги зливаються і утворюють спинну аорту, яка розгалужується на дрібніші  судини, які йдуть до всіх органів тіла. Від артеріального конуса відходять також сонні артерії, що постачають кров до голови.

Мале (легеневе) коло кровообігу починається парними шкірно-легеневими артеріями, які також відходять від артеріального конуса. Вони несуть кров до органів дихання – шкіри і легенів. Від легенів збагачена киснем кров збирається в парні легеневі вени, що впадають у ліве передсердя. У праве передсердя венозну кров від усього тіла доставляють парні передні порожнисті вени і непарна задня порожниста вена. Крім того, в праве передсердя потрапляє також порція артеріальної крові по шкірних венах. В результаті в правому передсерді кров виявляється змішаною. З передсердь кров потрапляє в шлуночок. В результаті особливого внутрішньої будови шлуночка в ньому не відбувається повного перемішування артеріальної і венозної крові. Особливий порядок відходження артерій від шлуночка сприяє потраплянню найбільш бідної киснем крові в шкірно-легеневі артерії, змішаної крові – до органів тіла, а найбільш багатої киснем крові – до органів голови.

Видільна система. Органи виділення представлені парними тулубними нирками (тут кров звільняється від продуктів обміну), від яких відходять сечоводи, що впадають в клоаку. З клоаки сеча потрапляє в сечовий міхур. Після наповнення сечового міхура сеча знову надходить у клоаку і виводиться з організму. Частина продуктів обміну і велика кількість вологи виділяється через шкіру. Ці особливості не дозволили земноводним повністю перейти до наземного способу життя.

Нервова система. Головний мозок складається з п’яти відділів. Передній мозок відносно великий, розділений на дві півкулі, має великі нюхові частки. Проміжний мозок добре розвинений, а середній мозок відносно невеликий. Мозочок розвинений слабко, що пов’язано з одноманітністю рухів, що здійснюються тваринами. Довгастий мозок відносно великий, є центром регуляції дихальної, кровоносної і травної систем.

Сенсорна система. Органи чуття змінилися у зв’язку з переходом до наземного способу життя.

Орган зору – око, він захищений рухливими повіками, має опуклу рогівку і кришталик у вигляді лінзи; секрет спеціальних залоз змочує рогівку і оберігає її від висихання, у багатьох розвинене колірний зір.

Клас Птахи. Спосіб життя і будова тіла

Розглянемо спосіб життя і будову тіла птахів на прикладі сизого голуба. 
Спосіб життя. Сизий голуб − мешканець скель, який пристосувався до гніздування в різноманітних будівлях. Цей птах слідом за людиною оселився навіть далеко на Півночі. Він перетворився у напівдикого голуба, що живе в усіх містах.

Сизий голуб − майже соціальна тварина, яка веде зграйний спосіб життя. Живиться він різноманітним насінням, зеленими рослинами, крихтами хліба та залишками їжі, які визбирує на землі. Голуби активні вдень. Вони дуже добре пристосовані до польоту. На зимівлю не відлітають.

Розмноження в сизого голуба починається рано. У лютому з’являються перші гнізда, неохайні, розкуйовджені, збудовані з тонких гілок. У них голубки відкладають усього по два яйця.

Покриви тіла. Тіло голуба вкрите сухою, тонкою шкірою, позбавленою залоз. Лише над хвостом міститься куприкова залоза, що виділяє специфічну жирну речовину, якою птах дзьобом змащує пір’я, щоб воно не намокало. Пір’яний покрив голуба називають оперенням. Його основу складає пір’я, яке утворюється з верхнього шару шкіри і за походженням є видозміненими роговими лусками плазунів. За структурою і призначенням виділяють кілька типів пір’я (мал. 111).

Контурні пера забезпечують здатність птаха до польоту і розміщуються по всьому тулубу, на крилах і на хвості. Пера, які містяться на тулубі, називають покривними. Вони накладаються одне на одне, неначе луска в риби, і визначають обтічну форму тіла птаха, що забезпечує мінімальний опір повітря під час польоту. Контурні пера крил називають маховими, вони збільшують розмір крил і утворюють міцну літальну поверхню крила. Довгі пера хвоста дістали назву − рульові.

Мал. 111. Пір’я голуба. Схема контурного пера:

1 − стрижень; 2 − опахало; 3 − борідки і борідочки (у квадраті)

Контурне перо має стрижень, до якого прикріплюється опахало, що складається з м’яких бічних пластинок − борідок, на них містяться дрібні борідочки. Борідочки мають спеціальні гачечки, за допомогою яких зчеплюються між собою. Завдяки такому з’єднанню контурне перо утворює щільну пластинку. Якщо цю пластинку розірвати, то в разі стикання гачечків вона відновить свою цілісність.

Пухові пера розташовані під покривними і призначені для збереження тепла. Вони складаються з тонкого стрижня і м’якого опахала без борідочок. Тому пухові пера не утворюють пластин і мають вигляд розтріпаних.

Пух міститься під покривними перами. Він має надто короткий і тонкий стрижень, борідки довгі, м’які, відходять від стрижня пучком.

Деякі птахи мають вуса − пера, які називають щетинками. Вони складаються лише зі стрижня.

Птахи, як і плазуни, періодично линяють, але змінюють не шкіру, а пір’я. Зношене пір’я випадає, а на його місці виростає нове.

Будова тіла. Тіло птаха складається з голови, шиї, тулуба, хвоста і кінцівок.

Голова голуба відокремлена від тулуба довгою і тонкою шиєю і закінчується дзьобом. Верхня частина дзьоба називається наддзьобком, нижня − піддзьобком (див. мал. 110). На наддзьобку містяться ніздрі. Очі в голуба розміщені по боках голови. Вони мають верхні та нижні повіки, а також мигальну перетинку. За очима розташовані вушні отвори, затягнуті барабанною перетинкою і прикриті пір’ям.

Мал. 110. Зовнішня будова голуба

Тулуб птаха овальної форми, вкритий контурними і пуховими перами. Хвіст короткий, його площа збільшується завдяки крупним рульовим перам.

Передні кінцівки голуба − це крила (мал. 112). У стані спокою вони трохи зігнуті і мають форму, подібну до букви z. Передні кінцівки складаються з Плечової кістки, яка сполучається з променевою кісткою і ліктьовою кісткою, що формує лікоть. Запʼястя і пʼястя формують «кисть» птахів, кістки пальців якої злиті разом. Кістки крила дуже легкі, що полегшує політ.

Мал. 112. Будова крила птаха:

1 − плече; 2 − передпліччя; 3 − кисть; 4 − першорядні махові пера; 5 − другорядні махові пера.

Задні кінцівки птаха слугують для пересування по землі або по гілках дерев. Задня кінцівка складається зі стегна, гомілки та цівки − особливої частини кінцівки, яку мають лише птахи. Зовні цівка вкрита зроговілою шкірою, на якій подекуди містяться луски. Здебільшого птахи, у тому числі й голуб, мають чотири пальці; три з них спрямовані вперед, а один − назад.

Розмноження і розвиток плазунів. Сезонні явища в житті плазунів

Плазуни − роздільностатеві тварини. Протоки статевих залоз відкриваються в клоаку. Запліднення внутрішнє. Розмноження плазунів відбувається на суходолі. Плазуни відтворюють потомство трьома способами:

·  яйцеродінням, тобто самка відкладає яйця;

· яйцеживородінням, коли зародок розвивається в яйці у статевих шляхах організму матері, живиться поживними речовинами яйця, з якого вилуплюється невдовзі після його відкладання (ящірка-веретільниця, гадюки).

· живородінням, за якого зародок розвивається в материнському організмі й одержує з нього поживні речовини. За такого способу відтворення самка народжує малят. Цей тип розмноження притаманний лише деяким морським зміям.

Розглянемо розмноження і розвиток на прикладі ящірки. У травні-червні самка прудкої ящірки відкладає в неглибоку ямку або нірку від 6 до 16 великих яєць, що містять запас поживних речовин − жовток. Він необхідний, аби зародок мав змогу розвиватися протягом тривалого часу і з’явитися на світ у вигляді маленької ящірки. Яйця ящірки завжди вкриті м’якою шкірястою шкаралупною оболонкою (оболонка яєць черепах і крокодилів тверда). Шкаралупна оболонка запобігає пошкодженню і висиханню яйця. Проте в надто сухому середовищі яйця можуть висохнути, тому необхідною умовою нормального розвитку зародка є достатня вологість. Такі особливості будови яйця визначають прямий розвиток плазунів, оскільки зародок у ньому забезпечений поживними речовинами, водою, киснем.

Розвиток зародків у яйцях триває протягом двох місяців. Наприкінці літа з них з’являються молоді ящірки завдовжки 4-5 см, які одразу розпочинають самостійне життя, живлячись найдрібнішими комахами. У жовтні молодняк ховається на зимівлю. Ящірка росте протягом усього життя, її довжина може становити близько 25 сантиметрів. На другому-третьому році життя, маючи довжину до 10 см, вона стає статевозрілою.

Від температури інкубації яєць рептилій залежить стать потомства, яке з’явиться на світ. У крокодилів і черепах при температурі інкубації, вищій від +30 °С, народжуються лише самки, а якщо температура нижча від цього показника,− лише самці.

У деяких плазунів добре виражена турбота про нащадків. Так, самки деяких крокодилів і сірого варана охороняють кладку яєць від хижаків до моменту виходу з них молодих тварин.

Сезонні явища в житті плазунів

У житті плазунів, як і в житті земноводних, можна відзначити такі сезонні періоди: зимівля, розмноження та літня активність. У плазунів різних видів тривалість зимової сплячки різна і повʼязана з холодостійкістю виду. Так, звичайна гадюка зʼявляється навесні раніше інших змій, що мешкають в даній місцевості, і пізніше за них йде на зимівлю. За сприятливих температурних умов більшість плазунів можуть не впадати в зимову сплячку. Наприклад, в теплих спорудах людини в Середній Азії, агами, що зазвичай впадають в зимову сплячку, і гекони виявляються активними всю зиму. У звʼязку з відносно теплими зимами і частою відлигою в Середній Азії гюрза, ефа, щитомордник, ряд видів ящірок і круглоголовок регулярно зʼявляються на поверхні землі і гріються на сонці, так що у них немає безперервної зимової сплячки. Характер притулків, де зимують плазуни, вельми різний. Більшість зимує в норах гризунів, тріщинах ґрунту, в порожнечах, що утворилися на місці згнилого коріння тощо. Улюблені місця зимівель живородної ящірки − порожнини, що утворилися в болотистих місцях під дерном при опусканні рівня ґрунтових вод. Вужі у великій кількості збираються на зиму в гнойових купах і підвалах. Полози нерідко зимують в печерах, болотяні черепахи − на дні водоймищ. Більшість плазунів зимують поодинці або невеликими групами в 2-3 особини. Проте деякі утворюють взимку великі скупчення. Так, звичайні вужі збираються в клубки по декілька сотень і навіть тисяч особин; у клубках зимуючих гадюк і щитомордників знаходили десятки змій. До періоду зимівлі у плазунів накопичуються запасні поживні речовини, а інтенсивність обміну речовин різко падає. У деяких плазунів спостерігається літня сплячка, проте вона визначається не вологістю, як у земноводних, а відсутністю повноцінного харчування. Так, в пустелях Середньої Азії в літню сплячку впадає середньоазійська черепаха.  В кінці травня або початку червня, услід за висиханням рослинності, якою вони харчуються, черепахи викопують нори і впадають в заціпеніння. У тих місцях, де рослинність не висихає, наприклад на зрошуваних полях, черепахи активні все літо.

Навесні плазуни починають розмножуватися − відкладають яйця в  ямки під камінням, пеньками тощо, які добре прогріваються сонцем, бо тепло необхідне для розвитку зародків. Розвиток прямий: із яєць наприкінці літа зʼявляються молоді особини.